Галько Руслан Борисович

Галько Руслан Борисович народився 26 листопада 1973

року в присілку Ямна міста Яремче. Упродовж 1980–1988 років навчався у Яремчанській загальноосвітній школі І–ІІ ступенів №3. Після закінчення школи здобував освіту в Ідрицькому сільськогосподарському технікумі за спеціальністю ветеринара.

У мирному житті Руслан працював будівельником, однак ніколи не забував про свою професію за фахом. Його часто називали «майстром на всі руки», адже він умів виконувати найрізноманітнішу роботу по господарству, завжди був готовий допомогти друзям і знайомим у будівництві та будь-яких побутових справах. Особливо любив тварин, найбільше — собак.

Ще з юних років Руслан захоплювався військовою справою та був вправним стрільцем. Тому, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, він без вагань взяв до рук зброю і став на захист Батьківщини. Служив у складі 76-го батальйону 102-ї окремої бригади територіальної оборони Збройних Сил України.

21 березня 2024 року Руслан Галько загинув поблизу міста Гуляйполе Запорізької області під час мінометного обстрілу, виконуючи свій військовий обов’язок та захищаючи Україну.

За мужність, відвагу та самовіддану службу був нагороджений відзнаками:

• «Золотий Хрест»;
• «Почесна відзнака за хоробрість в бою»;
• «Медаль за бойову звитягу»;
• «Лицар бойового чину»;
• «За заслуги перед Прикарпаттям»;
• «Вічна пам’ять героям Прикарпаття».

Руслан був людиною слова і честі. Він ніколи не зраджував своїм моральним принципам, завжди підтримував тих, хто потребував допомоги, і залишався надійною опорою для рідних, друзів та побратимів. Про нього згадують: «Руслан завжди йшов у бій першим, а повертався останнім».

Він надзвичайно любив природу та гори. Особливе місце в його житті займали походи по гриби. Руслан міг ще вдосвіта вирушити до лісу, а повернутися додому з повним рюкзаком лісових дарів. Одного разу під полониною він натрапив на маленьких ведмежат, а неподалік побачив їхню матір. Попри переляк, не розгубився і тихо відійшов, не привертаючи уваги тварин. Цю історію він часто згадував з усмішкою і відтоді завжди оминав те місце.

Його почуття гумору було особливою рисою характеру. Навіть у найскладніші та найпохмуріші моменти він умів підтримати, вислухати, знайти потрібні слова і підняти настрій тим, хто був поруч.

Руслан щиро любив гуцульські співанки та українські колядки. Він зібрав велику кількість коляд, які власноруч переписав до окремого збірника. Ця родинна традиція продовжуватиметься і передаватиметься наступним поколінням.

Для Руслана захист України завжди був понад усе. Він часто говорив: «Якщо нас там не буде, то вороги будуть тут. А я цього не допущу ніколи — заради своїх дітей та онуків».

У Руслана залишилися дружина Любов, син Юрій, донька Наталія, зять Роман, онук Ігорчик та теща Галина.

«Серцем воїн — душею патріот».