Марчук Андрій Миколайович

Марчук Андрій Миколайович
10.10.1973 – 13.03.2022

Народився в місті Яремче.

Учасник Антитерористичної операції. Проходив службу на Новояворівському полігоні Львівської області, виконував бойові завдання в районі Авдіївки. За десять років сумлінної служби був відзначений державними нагородами. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Свою відданість Україні тато розпочав зі строкової військової служби.

Контрактну службу він розпочав у 1999 році. У 2014 році був призваний до участі в Антитерористичній операції. Спочатку проходив службу в Новограді-Волинському, де познайомився зі своєю бригадою. Згодом разом із побратимами виконував бойові завдання на третій лінії фронту, воюючи на території Донецької та Луганської областей на реактивній системі залпового вогню «Град». Службу продовжував до 2018 року. Після завершення контракту був звільнений у запас.

З 2019 року до лютого 2022 року працював приймальником на «Новій пошті». Та коли розпочалося повномасштабне вторгнення, добровільно повернувся до лав Збройних Сил України. Обіймав посаду командира 2-го відділення 3-го такелажного взводу роти забезпечення, мав військове звання старшого прапорщика.

Загальний стаж його військової служби, разом зі строковою, перевищував 20 років — це понад два десятиліття вірного служіння й захисту України.

У ніч із 12 на 13 березня життя нашого тата трагічно обірвалося на Яворівському полігоні. Тієї ночі разом із ним загинуло багато інших українських захисників.

Наш тато був Людиною з великої літери. Надзвичайно позитивний, щирий і доброзичливий, він завжди мав відкрите серце для інших — великої родини, численних друзів і колег. Умів підтримати, розвеселити та бути поруч у найважливіші моменти. Найбільшою цінністю для нього була сім'я. Він безмежно любив дружину, двох доньок, сина, батьків і щиро піклувався про кожного з нас.

Любов тата поширювалася також на природу, тварин і гори. Він обожнював ходити до лісу по гриби, проводити час на природі, особливо в колі рідних і друзів за шашликами.

За професією був майстром столярної справи широкого профілю та художником.

Після себе залишив дружину Марію, доньку Іванну, сина Андрія та доньку Христину.

Ще з дитинства тато дуже любив тварин і легко знаходив із ними спільну мову. Кажуть, що вони слухалися його по-особливому. Одного з баранчиків він настільки приручив, що навіть зміг його осідлати й їздив на ньому верхи. Цей спогад завжди викликає усмішку та нагадує, яким добрим, кмітливим і щирим він був змалку.

Ще один теплий спогад із дитинства пов'язаний із нашою українською Кирилівкою. Під час відпочинку на морі тато, не вагаючись ні на мить, кинувся на допомогу жінці, яка тонула, і разом з іншими людьми допоміг урятувати їй життя. Це був вчинок справжньої мужності та людяності.

Насправді згадок про тата й усе, що він умів, неймовірно багато. Однією з найяскравіших назавжди залишиться його неймовірно смачний борщ — такий, що ніхто не зміг повторити його смак і, мабуть, уже ніколи не зможе. Особливою його любов'ю були гриби: мариновані, квашені, смажені, сушені — у будь-якому вигляді. Без них важко було уявити татову кухню, адже це був його справжній улюблений смак.

Тато безмежно любив гори — саме там він почувався по-справжньому щасливим і вільним. Із задоволенням слухав пісні Кузьми Скрябіна, адже багато в чому поділяв його погляди на життя. Особливе місце в його серці займала риболовля, але не будь-яка — найбільше він любив гірські річки, де ловля форелі дарувала йому справжній азарт, душевний спокій і незабутні емоції.

Його життєвим принципом були слова:

«Треба жити так, щоб було що згадати.»