Труш Олексій Мар’янович

Труш Олексій Мар’янович

Народився 28.03.2001 року.

Олексій  рано залишився сиротою. У вісім років він уже втратив обох батьків, тож виховували хлопця бабуся Василина Шудрава та дядько Юрій Німчук.

«Ми з мамою замінили Олексієві батьків, які рано пішли з життя», — розповідає Юрій Німчук.

Дитинство Олексія минуло в Ямній, яка нині є частиною Яремча. Змалку він вирізнявся допитливістю та різнобічними захопленнями. Бабуся навчила його вишивати, і це незвичне для хлопця хобі стало одним із улюблених. Також Олексій любив слухати родинні історії про предків-повстанців та визвольну боротьбу карпатських горян. Пані Василина походила зі знаної в краю патріотичної родини, тому мала чимало таких спогадів.

Ще одним захопленням юнака було малювання. Простим олівцем він створював графічні роботи із зображеннями автомобілів, автобусів та роботів. До сьогодні дядько зберігає понад пів сотні його малюнків.

Окрім творчості, Олексій серйозно займався спортом і мріяв стати професійним футболістом. Після школи вступив до Івано-Франківського фахового коледжу фізичного виховання Національного університету фізичного виховання і спорту України. Талановитого юнака зарахували без вступних іспитів. Уже під час війни він обрав собі символічний позивний — «Фізрук».

У 2014 році дядько Олексія, який тривалий час жив і працював у Росії, після окупації Криму та початку війни на сході України повернувся додому, залишивши там усе нажите майно.

У квітні 2021 року Олексія призвали на строкову військову службу. Служив він на Закарпатті. Після демобілізації вирішив пов'язати своє життя з військом і підписав контракт, продовживши службу у прикордонних військах.

«Із першої зарплати вислав кошти бабусі на смаколики та подарунки. А згодом придбав їй новий телевізор», — згадує дядько.

З початком повномасштабного вторгнення  росії,  Олексій став на захист України. Воював на Київщині, Луганщині та Донеччині.

У жовтні 2022 року отримав подяку від командування. Того ж року пройшов двомісячне навчання у Великій Британії, звідки повернувся з новими знаннями, екіпіруванням та українським прапором із підписами британських військових.

Після повернення з навчання Олексій розповів рідним про свою дівчину із Закарпаття, яка працювала вчителькою. Дядько згадує, що племінник мріяв про сім’ю, однак здійснити ці плани не встиг.

15 січня 2024 року Олексій Труш загинув біля села Григорівка Бахмутського району на Донеччині.

Нещодавно бабуся воїна отримала його останню нагороду — медаль «За заслуги перед Прикарпаттям».

Про його смерть Юрія Німчука (дядько) повідомили побратими. Через інтенсивні обстріли тіло воїна не могли евакуювати з поля бою чотири дні.

 «Уже в Івано-Франківську я впізнав Олексія за татуюваннями, шрамом на голові та військовим жетоном», — розповідає дядько.

Доки тіло не привезли додому, дядько не повідомляв про трагедію матері, бабусі Олексія.  Проте пані Василина зізналася, що відчувала лихо. Напередодні онук наснився їй і сказав, що повертається додому назавжди. Бабуся попрощалася з ним удома, але через стан здоров’я не змогла піти на кладовище.

Після загибелі племінника Юрій Німчук створив у своєму музеї окремий меморіальний куточок. Серед експонатів — військова амуніція Олексія, берет прикордонника, записна книжка, паспорт, посвідчення учасника бойових дій, грамоти, світлини та прапори. Частину з них планують використати для благодійного аукціону на підтримку прикордонників, які служили разом із Олексієм.

Реквієм

Там, де плаче земля від кривавих руїн,

Де палають поля , їм вклонився там син,

Де димлять там хати і ні кроку назад,       

Там горить все, усе, смерть зробила парад.

Там руїни від бомб, а десь плаче дитя,

І лежить біля нього мама вже без життя,

Немов хтось із руїн п'є в життя ситу кров,

Й тихо просить життя в Бога син знов і знов 

Розіп'ята земля, з неї капає кров,

А десь там із дитинства життя кличе любов,

І світанок п'янкий, і зоря знов встає,

І лелеки у небі, новий день Бог дає.

Новий день у зеніті, стогне й плаче земля,

Бо знов тут у граніті син завмер, мов скала,

Хоч бої десь далеко, але ніби ось тут,

Все у шані в знаменах і лунає салют.

Знову Висоцько, сльози, в тузі тут вся рідня,

Бо від тих живих ран обірвалось буття,

І звучить тут псалом та молитва свята,

Вічна слава Герою, бо віддав він життя.

В сонці тут прапори шану всі віддають,

Хор церковний співає, щиро моляться тут,

Віє вітер снігами, завірюха мете,

А священик молитву тут читає-святе...

Тільки плаче десь мама, бо її вже нема,

Та і тато Мар'ян пестив та не дарма,

Бо ти виріс Героєм, мужність й силу свою

Ти віддав у двобою за країну й рідню.

Кругом рідне, своє тут до останнього дня,

Ти плекав віру в Бога, та отримав звання,

Хоч не раз в лютій битві ти собі дорікав,

Рятувала молитва, Бог на неї чекав!

Почув вибух ти, все вже і руїна одна,

Та піднявся до хмар, чашу випив сповна,

Весь бліндаж у вогні, з тіла ринула кров,

А душа в небесах, думка, біль подолав.

Щойно рік святкував, щойно було Різдво,

Побратими, кутя, ніби все пропливло,

На майбутній вже рік ти не сядеш за стіл,

Двадцять два це не вік,а там дальше пробіл.

Визволителю наш в Божім царстві навік 

Залишився в строю, щоб ми жили тут вік,

Тож ми Богу хвалу в тім тобі віддаєм,

Вічна пам'ять Героям, у молитві встаєм!

           Автор  Р.ШЕЛЕСТ